Убогий «Диявол добра»

...Сумно... Незабаром середина п’ятого десятка, люди у такому віці стають президентами, мільярдерами, літературними класиками... а він! Дім збудував, дерево – можливо – посадив, сина виростив... Навіть книжку написав. І то не одну. І що з того?!

Чесне слово, «Диявол добра» О. Левченка мене жорстоко розчарував. Навіть не знаю тепер, якого біса я чогось від нього чекала. Мабуть, почитала відгуки його друзів-письменників.

Замість фантастичного детектива (чи то детектива з елементами фантастики?) маємо сюжет, убогенько скатаний у Булгакова. Пам’ятаєте «виставу» Воланда в Москві? З тієї опери. Тільки масштаб мізерний.

Власне, сама назва – «Диявол добра» – значне перебільшення. Та вважайте – гіпербола. «Диявол убогості» більше підходить. Або навіть «Чортик убогості»...

Головний персонаж (навіть «головним героєм» назвати язик не повертається, тож надалі називатимемо його Персонажем) – звичайний середньостатистичний лузер. Ніхто його не любить, ніхто не ненавидить. А навколо – дивні події. Квартирний крадій здає себе в міліцію, п’яничка замість натовкти пику дружині товче собі... Коротше кажучи, «шкандаль страшний». Персонаж – журналіст і персонажу до всього діло. Він почергово то п’є коньяк і каву (якщо, звісно, не обідає в ресторані) і «докопується до істини».

«Вгадай, хто? Вуді Вудпекер!» Бо винне в усьому (як, в принципі, і завжди) НЛО. ІнопланетянчеГ подорожує (я достеменно не зрозуміла, чи то воно бомж, чи то просто нероба) і бачить у нас страшенний бардак і непорядок. Що робити? Та ясна річ, навести лад. Примусити одного здатися, бо красти недобре, іншого – пику собі натовкти, щоб знав, як воно... Хто ж міг подумати, що від цього бувають наслідки? Ен-ел-ам таке точно на думку не спадало – вони ж хотіли як краще...  Сидить воно, недолугеньке, і зітхає: «Ех, я виявився дияволом добра». Насправді, звісно, то все манія величі. Дурень – воно дурень і є. Незалежно від того, на якій планеті вродилося.

Насамкінець Персонаж знаходить типово «совкове» вирішення своєї проблеми (убогості і непотрібності) – звалити за бугор: «Візьми мене на свою планету, я буду добре поводитись». И жили они долго и счастливо...

Це я так... Скорочено суть переказала... Щоби всі були в курсі...

Що ще можна про цей геніальний твір сказати?

Що автор або ненавидить каву, або не пив її ніколи, якщо може сказати про неї всього чотири слова – чашечка міцного ароматного напою. І то не один раз.

Про «нутрощі» холодильника взагалі мовчу... Добре хоч не їм під час читання, бо знудило би прямо на книжку.

Та і взагалі, якщо в книжці з 212 сторінок вперше починаєш цікавитися сюжетом на 142... Мені здається, це трішечки запізно...

Не те, щоб я була зла чи мені хочеться когось образити. Просто книга мене розчарувала. З перших сторінок. Я примусила себе дочитати до кінця (хоча і не люблю витрачати час на відвертий непотріб) тільки щоб потім сказати своє «фе», не чуючи у відповідь: «Ти ж навіть не дочитала». Хоча якби автобіографія автора була розміщена перед початком – все-таки навіть не почала б читати... Відчуття таке, ніби автор сам собі нецікавий і непотрібний.

Коротше кажучи, дякую панові. Його витвір за недолугістю розвитку сюжету нагадав мені казку, котру я була років у п’ятнадцять написала, але посоромилася комусь показати. Добре, що посоромилася!